Загальна інформація

Перші концентраційні табори, як спосіб упокорення цивільного населення, з’явилися ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. У ході Другої англо-бурської війни 1899–1902 рр. Британська імперія систематично застосовувала «концентрацію» цивільного населення – жителів бурських поселень. Перша світова війна й інші воєнні конфлікти початку ХХ ст. сприяли перетворенню концтаборів на одну з популярних форм покарання з боку держави щодо власних громадян або військовополонених.

Найпоширенішим такий вид покарань був у тоталітарних державах – Третьому Райху і Радянському Союзі, де табори перетворилися не лише на місце ув’язнення, а й стали джерелом безкоштовної робочої сили.

У більшовицькій Росії ще навесні 1919 р. була видана відповідна постанова («Про табори примусових робіт»), яка визначила організаційні засади створення та управління концентраційними таборами. Усі вони мали перебувати у сфері контролю так званої ЧК (Надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією і саботажем), очолюваної Феліксом Дзержинським (1877–1926).

Ув’язнення в концентраційному таборі політичних противників було прийнятним і для лідера російських більшовиків Володимира Леніна (Ульянова) (1870–1924). Його телеграми до місцевих більшовицьких осередків рясніють згадками про необхідність застосування саме такого способу покарання для учасників антибільшовицьких повстань (зокрема й селянських), а також осіб, підозрюваних у зв’язках із «контрреволюцією».

У листопаді 1923 р. Рада Народних Комісарів (РНК) СРСР ухвалила закриту постанову про створення Соловецького табору примусових робіт. Саме цей каральний центр фактично започаткував організацію мережі «виправних» таборів, які за всіма ознаками були класичними концентраційними таборами. У 1930 р. було створено сумнозвісне Головне управління виправно-трудових таборів Об’єднаного державного політичного управління при РНК СРСР (скорочено ГУЛАГ).

Нацистські концентраційні табори – це місця ув’язнення людей з мотивів політичного, національного та релігійного характеру за рішенням нацистської влади без встановлення терміну, з особливо жорстоким режимом утримання. Концтабори були формою виокремлення людей з метою їх подальшого знищення.

22 березня 1933 р., тобто всього за два тижні після перемоги нацистів на виборах до парламенту Німеччини, неподалік Мюнхена було створено перший нацистський концтабір – Дахау. У подальшому саме цей табір виступав зразком організації аналогічних установ, як у Третьому Райху, так і на окупованих нацистською Німеччиною територіях. Дахау був не лише місцем ув’язнення, але й своєрідним навчальним центром, який готував кадри для інших концентраційних таборів.

Початок Другої світової війни та особливо німецько-радянська війна сприяли масштабуванню системи концтаборів і розвитку нових форм табірної організації, засобів терору щодо ув’язнених тощо. Саме концтабори були головною формою нацистського вирішення «проблеми» величезної кількості полонених (передусім із числа військовослужбовців Червоної армії). Концтабори також використовувалися Німеччиною як центри цілеспрямованого тотального винищення окремих груп населення окупованих територій. Головними жертвами т. зв. таборів смерті були євреї, роми та сінті.

В’язні всіх концтаборів піддавалися тортурам, систематичному приниженню, залучалися до небезпечних і важких видів робіт. В окремих таборах (Аушвіці, Бухенвальді, Дахау, Маутгаузені, Равенсбрюку та ін.) нацистська адміністрація використовувала в’язнів для проведення медичних експериментів.

Завершення Другої світової війни, перемога над нацизмом, на жаль, не спричинили зникнення концтаборів як форми й способу покарання та упокорення. Уже у ХХІ ст. вони продовжують бути інструментом терору, що застосовується диктаторськими режимами й терористичними організаціями.