Хорольська яма

13 вересня 1941 р. м. Хорол Полтавської обл. було окуповано нацистською армією. Буквально за тиждень на території місцевого цегляного заводу було зорганізовано праобраз майбутнього концентраційного табору, що функціонував протягом всього періоду окупації міста.

Подібно до сумнозвісної Уманської ями табір у Хоролі був розміщений у кар’єрі (глибиною 3–5,5 м) заводу, який було обнесено кількома рядами колючого дроту. Тут, на Полтавщині, подібно до Умані, левову частину в’язнів табору складали радянські військовополонені, які стали бранцями внаслідок запізнілого відступу від Києва та оточення підрозділів Південно-Західного фронту Червоної армії на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині. Лише за пару тижнів після «відкриття» табору у ньому вже перебували понад 70 тис. осіб (зокрема й жінки-військовослужбовиці).

Згодом табірна інфраструктура була розширена, створений додатковий простір для розміщення в’язнів – на відстані близько 4-х км від кар’єру біля елеватора й нафтобази на місцевій залізничній станції. Саме ця частина табору в німецькій документації отримала назву – транзитний табір 160 (Дулаг 160). Фактично, обидві зони ув’язнення були комплексом та мали єдину адміністрацію і командування.

Хорольська яма відрізнялася від «класичного» нацистського табору військовополонених тим, що серед її ув’язнених були й цивільні (зокрема євреї).

Подібно до інших місць утримання радянських військовополонених табір у Хоролі не передбачав визначених норм харчування. В’язнів часто розміщували під відкритим небом і нещадно карали за будь-які порушення табірної дисципліни. Один із червоноармійців-в’язнів табору, згадував умови перебування у ньому так:

«28 вересня 1941 року я ввечері в числі військовополонених прибув до Полтавського табору. У той час нас, полонених, було 15 тисяч. Вранці 29-го нас, які розміщувалися в 10-му бараку, дві тисячі осіб, вишикували на подвір’ї табору. Незабаром сюди прибув німецький перекладач у формі німецького фельдфебеля, який добре розумів російську мову. Він представився німецьким перекладачем, розповів, що надісланий німецькою комендатурою та попрохав вийти з шеренги середній і старший командний склад. Він запевняв, що якщо вони не вийдуть, то будуть розстріляні, а ті, хто вийдуть самі, будуть вважатися такими, які здалися добровільно й для них створять особливі умови.

Із шеренги полонених вийшли 10–12 осіб, яких миттєво відвели до невідомого мені місця. Після цього той же перекладач знову звертаючись до строю, сказав грубо: “Жидам вийти зі строю”. Вийшли 10–15 євреїв, яких миттєво відвели, куди саме, не знаю…

Саме до представників єврейського народу німці ставилися найбільш жорстоко. Кожного схожого на єврея вимащували фарбою, йому малювали зірку на спині, обмазували голову дьогтем та катували, поки той не вмирав. Полоненого вони роздягали догола, прив’язували голову і ноги до дерев’яної колоди та залишали його на кілька діб, людина помирала».

За свідченнями в’язнів, смертність у таборі (особливо взимку 1941/1942 рр.) сягала від кількох десятків до навіть двохсот осіб на день (без врахування людей, які стали жертвами розстрілів чи інших видів убивства).

Дослідники вказують різну кількість жертв табору в період його існування (20.09.1941 – 15.09.1943 рр.): від 37,6 тис. до 53,3 тис. осіб. Повоєнні ексгумації окремих поховань на території табору та подальший обрахунок кількості жертв нацистського терору шляхом моделювання дозволило радянському слідству стверджувати, що в Хорольській ямі загинуло від 91 до 102 тис. осіб.