Загальні відомості

Табори смерті (табори винищення, центри масового винищення) – широко вживана назва для означення нацистських стаціонарних центрів масового убивства окремих груп населення окупованих територій, а також країн, які перебували під впливом нацистської Німеччини. Найчисельнішими категоріями жертв нацистських таборів смерті були євреї, роми та сінті.

Деякі дослідники вважають, що першими центрами масового винищення були місця масового убивства людей із хворобами психічного і неврологічного характеру (нацистська акція «Т-4»). У межах неї в 1940–1942 рр. з метою проведення «евтаназії» (тут припинення життя людей у насильницький спосіб) були підготовлені 7 медичних центрів (5 – на території Німеччини, 2 – на території анексованої Австрії). До серпня 1941 р. шляхом медичних ін’єкцій, а також убивства чадним газом у газових камерах було вбито до 70 тис. людей. Загалом до 1945 р. жертвами акція «Т-4», зокрема й у стаціонарних центрах убивства, стали за найменшими підрахунками 275 тис. осіб.

З початком німецько-радянської війни в червні 1941 р. нацистська влада розпочала широкомасштабний етап фізичного убивства євреїв на території СРСР. Головним «знаряддям» убивства були спеціальні поліцейські формування (айнзатцгрупи), а також окремі підрозділи Вермахту. Утім, на думку деяких очільників СС (до сфери впливу яких належали айнзатцгрупи), практика масових розстрілів не була «ефективною» у часі. Вона також негативно впливала на психічний і моральний стан катів, які безпосередньо контактували зі своїми жертвами.

Зважаючи на це, а також у зв’язку з ухваленням рішення про тотальне знищення євреїв Європи («остаточне вирішення єврейського питання», грудень 1941 – січень 1942 рр.) і затвердженням плану дій під час Ванзейської конференції (20 січня 1942 р), на території окупованої Польщі було визначено 6 таборів, які мали стати центрами систематичного убивства євреїв – Аушвіц ІІ (Біркенау), Белжець, Кульмгоф (Хелмно), Майданек, Собібор, Треблінка.

Ці табори, обладнані стаціонарними газовими камерами (а згодом й крематоріями), мали слугувати масштабній операції зі знищення євреїв окупаційного Генерал-Губернаторства (тимчасової адміністративно-територіальної одиниці, утвореної 12 жовтня 1939 р. гітлерівським урядом під час Другої світової війни у центрально-східній частині Польської держави) під час т. зв. акції «Райнгард» (березень 1942 – листопад 1943 р.). Одним з її головних натхненників, а також прихильників ідеї організації мережі таборів смерті, був Оділо Глобочник (1904–1945) – групенфюрер СС, командувач СС і поліції у дистрикті «Люблін» та одночасно Уповноважений райхсфюрера СС зі створення концтаборів на території Генерал-Губернаторства. Саме він наполягав на тому, що табори смерті з технологією вбивства газом дозволять максимально швидко «очистити» територію Польщі від євреїв.

Окремі табори смерті (Аушвіц ІІ (Біркенау), Белжець, Майданек) мали бути утворені на основі концентраційних таборів, що вже існували від 1940–1941 рр.

Два табори – Треблінка і Собібор – були створені під час підготовки і реалізації акції «Райнгард».

У ще одному таборі – Кульмгофі (Хелмно) – акції масового убивства євреїв газом розпочалися ще на початку грудня 1941 р., тобто до формального початку акції «Райнгард».

Систематичне вбивство євреїв і ромів у таборах смерті продовжувалось і після завершення акції «Райнгард», до 1945 р. Загалом у шести таборах смерті було убито понад 3 млн осіб, більшість з яких були євреями.