Собібор

Від осені 1941 р. була розпочата підготовча робота зі створення мережі центрів масового убивства у місцях відносно віддалених від великих міст, але поєднаних з ними залізничною інфраструктурою. Часто майбутні табори смерті будували на основі таборів примусової праці, які вже існували. В окремих випадках табір смерті створювали як абсолютно нову організаційну одиницю нацистської системи терору. До таких належав і табір смерті Собібор.

У вересні–жовтні 1941 р., шукаючи потенційне місце для майбутнього центру вбивства, інспекція СС звернула увагу на лісисті та відносно малозаселені терени на північному сході Люблінського воєводства – поблизу с. Собібор. Більшість його населення було українським. У селі розташовувалась однойменна залізнична станція – частина транспортної лінії Холм–Влодава, а отже, була дотримана ще одна умова – наявна інфраструктура для «ефективної» доставки людей на місце майбутнього вбивства.

На межі 1941–1942 р. на станцію Собібор почали прибувати ешелони з будівельними матеріалами. У січні 1942 р. сюди ж із м. Холм доправили групу зі 120 єврейських робітників, які займалися розвантаженням ешелонів, вирубуванням лісу з метою заготовки деревини для спорудження табірних бараків, а також загородженням території. Після виконання цих завдань єврейські робітники були розстріляні.

Від березня 1942 р. розпочався етап безпосереднього будівництва табору, а також прокладання окремої залізничної лінії від станції Собібор. План будівництва розробив, а в подальшому здійснював нагляд за його виконанням, гауптштурмфюрер СС Ріхард Томалла (1903–1945). До робіт були залучені передусім польські будівельники, а також почасти євреї з поблизьких Собібору гетто. У квітні 1942 р. на посаду коменданта табору було призначено Франца Штангля (1908–1971). Під його керівництвом було проведено випробування газових камер табору та ще до остаточного завершення будівництва вбито близько 250 євреїв-робітників (більшість прибула з гетто в м. Крихів).

З початку травня 1942 р. табір смерті Собібор функціонував як повноцінний центр масового вбивства євреїв. Уже на межі квітня–травня 1942 р. було вбито близько 2 тис. євреїв із гетто в м. Казімеж Дольний. Протягом двох місяців (травень–червень 1942 р.) кількість жертв табору Собібор зросла до 65 тис. Окрім євреїв із теренів Генерал-Губернаторства до Собібора відправляли євреїв зі Словаччини, Чехії (т. зв. Протекторату Богемії і Моравії), Франції, Бельгії та Голландії (березень 1943 р.). З-посеред інших таборів смерті на теренах окупованої Східної Польщі саме на Собібор припала найбільша кількість жертв із числа непольського єврейства.

На початку липня 1942 р. табір припинив свою діяльність на кілька тижнів. Причиною збою у динаміці геноциду стало підтоплення та руйнування залізничної колії. У цей час у Собіборі вже були сформовані спеціальні єврейські робочі команди із числа в’язнів табору (переважно молоді та працездатні чоловіки, а також обмежена кількість молодих жінок, загалом 600–650 осіб), які мали забезпечувати господарські потреби табору і сортування пограбованого майна жертв. Також єврейські робочі команди були використані для організації приховування наслідків діяльності табору (ексгумації та кремації тіл жертв). Як у Белжеці і Треблінці, участь у робочих командах не гарантувала збереження життя, а лише відтерміновувала убивство (за умови, якщо людина зберігала свою працездатність).

Після закриття табору смерті Белжець (січень 1943 р.) Собібор став одним із місць убивства євреїв із теренів т. зв. дистрикту «Галичина». У березні того ж року до Собібора прибув райхсфюрер СС Генріх Гіммлер, який особисто спостерігав за всіма етапами убивства ешелону з євреями Любліна.

Останні транспорти з євреями (з теренів Білорусі й Литви) прибули до табору наприкінці вересня 1943 р. Загалом за період функціонування табору (травень 1942 – грудень 1943 р.) у ньому було вбито близько 180 тис. осіб, абсолютну більшість з-посеред яких становили євреї.

Табір смерті Собібор був не лише місцем незліченної кількості людських трагедій і небаченої жорстокості, але й оприявнив приклади спротиву Злу за, здавалось би, безнадійних обставин.

Неодноразово в’язні намагалися організувати групові втечі та чинили фізичний опір охороні, сформованій переважно з колишніх радянських військовополонених, які пройшли «підготовку» в таборі Травники. Наймасштабнішою акцією спротиву було повстання 14 жовтня 1943 р. Серед його лідерів були євреї-уродженці України – Олександр Печерський (1909–1990), Аркадій Вайспапір (1921–2018) та ін. У результаті повстання змогли втекти 250–300 в’язнів. Утім, до моменту капітуляції нацистської Німеччини в живих залишилися лише 53 особи. Подібно до учасників повстання в таборі смерті Треблінка (2 серпня 1943 р.), в’язні Собібора стикнулися з тим, що за межами табору практично не було людей, готових надати допомогу і прихисток. Навіть навпаки: колишні в’язні потрапили у достатньо вороже середовище, де неєврейське цивільне населення чи вояки партизанських загонів у кращому випадку залишалися байдужими до становища, в якому перебували євреї, у гіршому – знищували гнаних та переслідуваних.

На думку дослідників, саме повстання у жовтні 1943 р. в Собіборі стало головним аргументом для вищого керівництва СС про необхідність закриття та ліквідації табору, який припинив функціонувати в середині грудня того ж року.

Після встановлення радянського контролю територія табору та окремі його будівлі в 1944–1947 рр. використовувались як місце примусової концентрації українського населення Люблінщини перед його виселенням із регіону владою комуністичної Польщі.

Від 1944 р., подібно до інших місць масового убивства євреїв, спостерігався процес профанації теренів смерті. Фактично процес нелегальних розкопок з метою пошуку «єврейського золота», до яких вдавалося місцеве населення, тривало, впритул до 1960-х рр. – часу встановлення перших меморіальних пам’яток на території колишнього табору смерті¹. Подібно до табору смерті Белжець, Собібор залишався «забутим місцем» аж до завершення існування Польської Народної Республіки. Лише в 1993 р. на території Собібору було створено Музей, що від 2012 р. має статус відділу Державного музею Майданек.

 ¹  За свідченнями французького журналіста і режисера Клода Ланцмана (1925–2018), ще в 1978 р. його знімальна група, яка працювала над створенням документальної стрічки «Шоа», зафіксувала на теренах табору смерті Собібор сліди розкопок, залишених мародерами (т. зв. цвинтарні гієни).