Треблінка

Улітку 1941 р. поблизу невеличкого с. Треблінка (нині Мазовецьке воєводство Республіки Польща) нацистська окупаційна адміністрація створила «Штрафний табір праці Треблінка» (т. зв. табір Треблінка І). Більшість в’язнів цього табору були місцевими євреями, а також ромами, які працювали у гравійному кар’єрі поруч.

Важливу роль у реорганізації табору Треблінка, а фактично – створенні на його базі табору смерті Треблінка (т. зв. табору Треблінка ІІ) відіграло рішення нацистської верхівки щодо тотального винищення євреїв на підконтрольних Німеччині територіях.

Безпосереднім імпульсом для будівництва центру масового убивства Треблінка став візит райхсфюрера СС Генріха Гіммлера до Варшавського гетто у квітні 1942 р. Саме під час цієї поїздки він, як один із головних прихильників тотального убивства євреїв, настійливо рекомендував розпочати процес «ліквідації гетто».

Зважаючи на те, що табори смерті Белжець і Собібор (діяли від березня і травня 1942 р. відповідно) не могли впоратись з убивством такої кількості людей, було ухвалено рішення про створення ще одного табору смерті.

Подібно до інших таборів такого типу, головними факторами, що визначили місце його розташування були: по-перше, близькість до окупаційних зон із великою кількістю єврейського населення (Треблінка розташовувалася на межі дистриктів «Варшава», «Білосток», «Люблін» Генерал-Губернаторства); по-друге, наявність залізничного сполучення для транспортування євреїв (Треблінка сполучалася з Білостоком і Варшавою). Для євреїв Варшавського та Білостоцького гетто Треблінка була відома, насамперед, як табір примусової праці, до якого час від часу відправляли мешканців гетто. Тож, майбутня депортація до табору з такою ж назвою дозволяла б нацистам та їхнім поплічникам приховувати від жертв реальну дійсність і уникнути можливого спротиву.

Вибір терену майбутнього табору також був продиктований прагненням законспірувати його специфіку. Врешті, було ухвалено рішення для початку будівництва у лісистій місцевості на відстані близько 4 км від залізничної станції (від неї до табору було прокладено бічну вузькоколійку) та 1,5–2 км від найближчого населеного пункту. План табору та безпосередньо зони знищення передбачав високу огорожу з колючого дроту (до 3–3,5 м), в яку додатково вплітали гілля дерев, яке б мало приховати від сторонніх очей те, що відбуватиметься всередині.

Будівництво Треблінки ІІ було розпочато 1 червня 1942 р. в розпал акції «Райнгард». Проєкт передбачав розташування в таборі трьох стаціонарних газових камер (згодом їхня кількість буде збільшена спочатку до 9, а потім – до 13). Обов’язок щодо постачання будівельних матеріалів і робочої сили для спорудження табірної інфраструктури був покладений на єврейські ради (юденрати) гетто у Варшаві, Соколові-Підляському й Косові Лацькому. Уже 11 липня (тобто за 1,5 місяці) будівництво табору було завершено, а більшість його будівельників із числа єврейського населення – убиті.

23 липня 1942 р. до залізничної станції Треблінка прибув перший ешелон із Варшавського гетто. Відтоді до табору майже щодня прибували потяги мінімум із 5 тис. приречених людей.

Подібно до Белжеця і Собібора основу табірної адміністрації Треблінки становили нацистські функціонери, які брали участь у програмі убивства душевнохворих та людей із вадами психічного і фізичного розвитку на території Німеччини й анексованої Австрії (акція «Т-4»). На думку натхненника акції «Райнгард» Уповноваженого райхсфюрера СС зі створення структури СС і концтаборів на території Генерал-Губернаторства, групенфюрера СС Оділо Глобочника, ці співробітники, які мали досвід застосування газу як способу убивства, змогли б максимально швидко й ефективно виконати загальний план геноциду євреїв. Загалом 20–30 військовослужбовців СС (етнічних німців та австрійців) становили адміністративну верхівку табору. Роль наглядачів (вахманів) виконували «випускники» спеціального навчального центру в таборі Травники – переважно із числа колишніх радянських військовополонених, які пішли на співпрацю з нацистами.

Першим комендантом табору смерті був Імфрід Емберль (1910–1948) – унтерштурмфюрер СС, лікар за освітою. Його перебування на посаді не було тривалим (близько двох місяців), адже, на думку інспекційної комісії, він не зміг впоратися з масштабами убивства (окремі ешелони з майбутніми жертвами простоювали біля табору тижнями), що, у свою чергу, призвело до деконспірації діяльності табору. Одночасно, сам комендант та його підлеглі, на думку інспекції, зосередилися не на винищенні євреїв, а на своєму визиску.

Тож, від вересня 1942 р. комендантом Треблінки було призначено Франца Штангля (1908–1971) – гауптштурмфюрера СС. Він мав досвід керування центром масового убивства, зокрема був комендантом табору смерті Собібор (березень–серпень 1942 р.). За досить короткий час Ф. Штангль «налагодив» механіку убивств і перетворив Треблінку на один із найбільш смертоносних таборів на території окупованої Європи. Саме за його каденції, а також за період керування його наступника – унтерштурмфюрера СС Курта Франца (1914–1998) було найбільше жертв у таборі. Загалом же у Треблінці до часу остаточної ліквідації табору в листопаді 1943 р. було убито близько 800 тис. осіб. Сам же Ф. Штангль отримав неформальне звання «найефективнішого коменданта концентраційних таборів» на території окупованої Польщі.

За рік після початку функціонування табору смерті Треблінка у ньому перебувало приблизно 840–850 в’язнів, які належали до т. зв. постійного складу робочих команд табору. Вони відповідали за різноманітні господарські (наприклад, сортування майна загиблих та ін.) завдання, а також були залучені до робіт із приховування наслідків нацистського злочину – ексгумації та спалення тіл жертв.

Більшість в’язнів, які залишилися в живих, розуміли невідворотність завершення свого перебування у таборі. Уже навесні 1943 р. в таборі було створено таємну організацію в’язнів, яка розробляла план втечі та навіть більше – знищення табору.

2 серпня 1943 р., у момент відсутності коменданта табору Франца Штангля, у таборі Треблінка вибухнуло повстання. Попри те, що його активна (збройна) фаза тривала від 30 хв. до 2-х годин, а головної мети (знищення газових камер) так і не вдалося досягти, майже 450 в’язнів змогли втекти з табору і спробували врятуватися. Проте до кінця війни з нацистською Німеччиною в живих залишилися лише близько 70 осіб. Втікачі потребували допомоги від неєврейського населення, а у випадку її відсутності – були приречені на викриття та загибель. Лише протягом першого тижня після повстання майже три сотні людей були вбиті СС та іншими поліцейськими формуваннями.

На жаль, повстання 2 серпня 1943 р. не змогло зупинити діяльність табору. Від 16 серпня того ж року розпочалася ліквідація гетто в Білостоку й до кінця серпня у Треблінці було вбито від 17 до 19 тис. осіб.

Після цього адміністрація табору посилила заходи щодо приховування слідів злочину та почала готувати табір до його повної ліквідації. До середини листопада 1943 р. з Треблінки до Собібора було вивезено понад 100 вагонів з обладнанням, майном і будівельними матеріалами. Туди ж були відправлені ешелони з в’язнями (близько 200 осіб). Більшість з них була убита в Собіборі.

У Треблінці місця масових поховань були засипані попелом і піском, а зверху висаджені багаторічні рослини. Загалом же на території колишнього табору була створена ферма, де оселилися родини двох наглядачів табору із числа етнічних німців (фольксдойче). Їм належало, зокрема, стежити за тим, аби на колишні місця смерті не допускати сторонніх.

Останніми жертвами Треблінки були в’язні, які завершували роботи із впорядкування території (близько 30 осіб). 17 листопада 1943 р. вони були розстріляні за наказом та особистої присутності К. Франца. Цей день фактично став останнім в історії функціонування табору смерті Треблінка.