Під час літньої кампанії 1941 р. німецькій армії вдалося не лише окупувати значну територію СРСР, але й взяти в полон сотні тисяч червоноармійців. Одна з найбільших трагедій оточення, а згодом і військового полону пов’язана з обороною Києва. Радянське вище військове командування раз у раз відтягувало момент наказу про відступ підрозділів Південно-Західного фронту від української столиці. Керуючись політичними мотивами, влада та передусім Й. Сталін не задумувалися над наслідками свого зволікання. У результаті, навіть коли війська почали відходити від Києва, тисячі солдатів та офіцерів уже були приречені на важкі випробування.
Фактично в перші дні окупації 21 вересня 1941 р. німецька адміністрація розпочала облаштування табору для військовополонених на лівому березі Дніпра, поблизу селища Нова Дарниця (нині Дарницький район Києва). Поруч із селищем розташовувалась залізнична станція, а сам табір вирішили розташувати в чотирьох будівлях колишніх військових складів. Уже в перші дні функціонування місця ув’язнення до нього потрапили від 25 до 35 тис. радянських військовополонених. Головним завданням табору була «фільтрація» тих, хто опинився за огорожею з колючого дроту. Євреї, політпрацівники, партійні функціонери – підлягали відокремленню та в більшості випадків – розстрілу.
Деякі військовослужбовці восени 1941 р. мали шанс на звільнення. Це стосувалося уродженців Києва чи поблизьких регіонів та тих, чиї родичі документально могли засвідчити особу, місце проживання та довоєнне місце роботи. Утім, подібний розвиток подій для загальної маси військовополонених був радше винятком, аніж закономірністю.
Від грудня 1941 – січня 1942 р. Дарницький табір у німецькій документації фігурує як табір для військовополонених рядового та сержантського складу – Шталаг 339, згодом – Шталаг 384 чи табір «Київ Схід».
Подібно до аналогічних таборів на інших окупованих Німеччиною територіях умови утримання в’язнів Дарницького табору були надзвичайно жорстокими – мізерний розмір добової харчової норми, брак реального медичного обслуговування разом із жахливими умовами для перебування призводили до масової смертності. На додачу до нелюдських умов утримання охорона й адміністрація табору систематично вдавалася до побиття та вбивства в’язнів.
За підрахунками дослідників, за два роки функціонування табору (офіційно ліквідований 28 вересня 1943 р.) його жертвами стали не менше 75 тис. осіб. Крізь табір пройшли до 300 тис. військовополонених і цивільних. При цьому, «постійний» склад в’язнів (тобто тих, хто перебував у таборі протягом принаймні кількох місяців), то він не перевищував 14,5–15 тис. осіб. Решта або гинула після прибуття до табору, або згодом була переведена до інших таборів.
У зв’язку з наближенням лінії німецько-радянського фронту в червні 1943 р. в’язні Дарницького табору були переведені в район м. Бердичів (нині Житомирська обл.). Наприкінці вересня того ж року табір припинив своє існування.
У повоєнний час трагедія в’язнів Дарницького концентраційного табору, на відміну від інших місць, пов’язаних із нацистськими злочинами (наприклад, Бабин Яр), була вшанована владою. У 1968 та 1970 рр. (до 25-річчя вигнання нацистів із Києва та Перемоги над нацистською Німеччиною відповідно) на теренах колишнього місця смерті були встановлені меморіали.
В’їзна брама Дарницького табору, 1942 або 1943 р.
Тіла людей, убитих на території Дарницького табору після ексгумації, кінець 1943 р.
Гранітна стела – частина ландшафтно-меморіального комплексу, облаштованого у грудні 1968 р. На стелі вміщено підпис: «Тут у 1941–1943 роках у фашистському таборі смерті закатовано 68 тисяч радянських воїнів. Вони віддали своє життя за тебе, за свободу Радянської Вітчизни. Пам’ятай, якою ціною здобуто мир.»
Пам’ятник військовополоненим, які загинули в Дарницькому таборі (Пам’ятник «Мужність»)