Майданек

Офіційно від моменту заснування в 1941 р. табір мав назву «Концентраційний табір Люблін», адже розташовувався на відстані близько 5 км від центру старовинного польського міста. Назва «Майданек» була пов’язана з місцевістю Майданек Татарський – невеличким приміським селом, на території якого власне й було створено табір. Саме під цією назвою він був відомий під час Другої світової війни, як серед жителів Любліна, так і серед в’язнів табору.

Початково створення концентраційного табору було частиною великого плану германізації простору сходу Польщі, а саме – виселення з теренів поблизу міст Люблін і Замостя польського та єврейського населення і заселення їх етнічними німцями. Водночас райхсфюрер СС Генріх Гіммлер (1900–1945) розглядав Люблін як осердя цілого комплексу військово-промислових підприємств, які б перебували під контролем СС.

20–21 липня 1941 р. Г. Гіммлер доручив Оділо Глобочнику (1904–1945) – командувачу СС і поліції Любліна – розпочати будівництво табору, в якому мали б розмістити від 25 до 50 тис. в’язнів. Щоб уникнути втручання в діяльність табору з боку цивільної німецької адміністрації, його призначення було офіційно визначене як табір для військовополонених.

Саме військовополонені виконували всі роботи з облаштування місця ув’язнення. До кінця осені 1941 р. було збудовано 236 бараків (зокрема й 217 для розміщення в’язнів). Утім, уже взимку 1942 р. було ухвалено рішення про розширення табору та збільшення його місткості утричі – до 150 тис. в’язнів. Як й інші табори-«велетні», Майданек об’єднував низку дрібніших місць ув’язнення і примусової праці (11 підтаборів).

Рішення про масштабування табору стало частиною плану тотального геноциду євреїв Польщі, а також інших окупованих нацистською Німеччиною теренів. На думку дослідників, О. Глобочник, чиїм «дітищем» був Майданек, лобіював розширення табору для поетапної реалізації кількох цілей: експлуатації, тотального пограбування та вбивства євреїв.

У період акції «Райнгард» переважна більшість в’язнів табору були євреями. Дослідники вважають, що загалом до Майданеку було депортовано від 74 до 90 тис. євреїв. В’язні табору прибули до нього з гетто на території окупованої Польщі (зокрема з Білостоку, Варшави, Любліна), а також із території інших європейських країн – Австрії, Греції, Німеччини, Словаччини, Чехії.

У серпні 1942 р. в таборі було розпочато будівництво газових камер, що завершилось у жовтні того ж року. Окрім вбивства газом (з використанням сумнозвісного «Циклона-Б»), євреїв у таборі убивали і шляхом розстрілів. Майданек також був оснащений кремаційними печами (крематоріями). Однак, коли геноцид набув свого найбільшого розмаху, нацисти та їхні поплічники спалювали тіла жертв у відритих ровах.

Серед в’язнів табору були поляки, українці, чехи, росіяни та представники інших етнічних груп. Саме тут у березні 1944 р. завершив свій земний шлях священник Української греко-католицької церкви, отець Омелян Ковч (1884–1944), який рятував єврейських дітей, видаючи фальшиві свідоцтва про їхнє хрещення. О. Ковч неодноразово засуджував нацистську політику винищення євреїв, за що і був ув’язнений у таборі в серпні 1943 р.

В одному з листів О. Ковча, який вдалося передати назовні, він так описав ставлення до свого ув’язнення:

«Я дякую Б-гові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священник між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Б-га, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Б-г править усіма нами».

Загалом у таборі було вбито близько 78 тис. осіб, з яких близько 59 тис. становили євреї.

23 липня 1944 р. на територію табору Майданек увійшли підрозділи Червоної армії. У момент визволення на теренах табору перебували близько 1 тис. в’язнів. Фактично одразу ж розпочалося слідство та фіксація слідів нацистських злочинів. З іншого боку – органи радянської держбезпеки протягом літа–осені 1944 р. використовували інфраструктуру табору для утримання та фільтрації учасників польського руху Опору, зокрема військовослужбовців Армії Крайової.

З кінця того ж 1944 р. бере свій початок проєкт створення музейної експозиції на теренах колишнього табору смерті. Від 1947 р. музей отримав статус державного. У 1969 р. у 25-ту річницю визволення табору на його території було встановлено пам’ятник на знак вшанування жертв табору, а також тих, хто чинив опір нацизму («Пам’ятник боротьби і мучеництва»).