Уманська яма

У липні–серпні 1941 р. радянські війська Південно-Західного фронту вели важкі оборонні бої на території Вінницької, Кіровоградської та Київської областей. Унаслідок прорахунків верховного командування, ухвалення військових рішень, керуючись політичними мотивами, від 3 серпня 1941 р. в оточенні опинилися частини 6-ї та 12-ї радянських армій, а також окремі підрозділи інших формувань. Протягом майже двотижневого періоду боїв в умовах оточення військовослужбовці вказаних підрозділів зосередились на території т. зв. Зеленої брами – лісового масиву на території Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.

Після 15 серпня 1941 р. німецькі війська придушили організований спротив і взяли у полон за різними підрахунками від 50 до 70 тис. червоноармійців. Про масштабність катастрофи можна судити з того, що до полону потрапили двоє командувачів армій – генерал-майор Павло Понеделін (1893–1950) та генерал-лейтенант Іван Музиченко (1901–1970), четверо командувачів корпусами та тисячі солдатів і офіцерів.

За даними українського історика Ігоря Кривошеї, ще під час боїв біля Умані в районі місцевої птахофабрики розмістився німецький армійський збірно-пересильний пункт № 16, куди одразу ж почали прибувати величезні групи військовополонених. Часто це відбувалося без попереднього повідомлення, тому викликало перенаповнення. Станом на 10 серпня 1941 р. тут зібралося вже 50 тис. осіб.

Нескінченні колони полонених німці спрямовували на територію глиняного кар’єру цегляного заводу (його глибина сягала 15 метрів), де, під відкритим небом було зорганізовано транзитний табір для військовополонених – Дулаг 182. Згодом його було реорганізовано в табір військовополонених сержантського й солдатського складу (Шталаг 349).

Подібно до інших таборів для радянських бранців утримання у Шталазі 349 (який отримав неформальну назву «Уманська яма») передбачало нелюдські умови: брак харчування та питної води, перебування під відкритим небом, жорстокі покарання (зокрема й повсякчасні розстріли). Окремі категорії полонених (євреї, армійські політпрацівники), у разі їхнього виявлення, одразу піддавалися розстрілам.

Кількість утримуваних в Уманській ямі коливалася. Станом на осінь 1941 р. близько 75 тис. військовополонених, у лютому 1942 р. – 7 200 осіб, у червні – 11 300, у жовтні – 16 200, у лютому 1943 р. – 10 500 тощо. Факторами, що на це впливали були: по-перше, висока смертність в’язнів (у деякі дні вона сягала кількох десятків осіб); по-друге, переміщення в’язнів на захід – до таборів на території Німеччини, або терени, що перебували під нацистською окупацією; по-третє, динаміка військових дій на німецько-радянському фронті. Так, наприклад, відносне збільшення кількості полонених у 1942 р. можна пояснити результатами невдалого радянського наступу під Харковом (травень 1942 р.).

На території Умані розташовувалися три лазарети, в які спрямовувалися в’язні табору. Проте через брак медикаментів і належного медичного обслуговування більшість із них не мали шансів на порятунок. Їх ховали у спільних могилах. Бажаючи зберегти пам’ять про цих людей, лікарі лазаретів записували прізвища та імена загиблих, складали їх у пляшки, які також розміщували в похованні.

У числі в’язнів Уманської ями був радянський поет Євген Долматовський (1915–1994). Йому, військовому кореспонденту, та до того ж, єврею, дивовижним чином вдалося вижити, а згодом втекти з німецького полону. Уже в листопаді 1941 р. в доробку талановитого поета з’явився поетичний текст (рос.) «Ой, Днипро, Днипро…» (укр. – «Там, де шепіт лоз…»), присвячений оборонним боям, свідком яких був поет. У 1944 р. україномовний, частково змінений текст пісні перетворився на один із символів героїзації Битви за Дніпро 1943 р. У 1964 р. Є. Долматовський відвідав Умань та виявив, що на місці братських поховань в’язнів Уманської ями зробили стихійне звалище. Завдяки його втручанню, територія була впорядкована, а в 1968 р. встановлено пам’ятник. У 1980-х рр. Є. Долматовський залишив спогади, присвячені трагедії оточення у Зеленій брамі.

Станом на початок 2010-х рр. вдалося встановити імена лише близько 4 тис. осіб, які загинули на території табору. Більшість жертв Уманської ями, зокрема й ті, хто потрапив в об’єктив німецької пропагандистської хроніки (див. розділ «Відеоматеріали») продовжують залишатися невідомими…