Кульмгоф (Хелмно)

Після завершення окупації Польщі наприкінці вересня 1939 р. на частині її західних земель було створено окрему округу – райхсгау «Позен» (від січня 1940 р. – райхсгау «Варта»), яка, у свою чергу, була включена безпосередньо до складу Німецького Райху.

Після початку німецько-радянської війни в червні 1941 р. та переходу нацистів до етапу фізичного винищення єврейського населення (передусім на окупованих теренах СРСР), поблизу с. Хелмно над Нерем (нині Великопольське воєводство) розпочалося будівництво майбутнього центру масового убивства, відомого також під назвою «Зондеркоманда СС Кульмгоф».

На відміну від таборів смерті на території окупаційного Генерал-Губернаторства (наприклад, Треблінка чи Собібор), масштабного будівництва на території табору поблизу с. Хелмно не було. Його адміністрація використала територію місцевого фільварку, відселивши перед цим місцевих жителів. Для потреб майбутнього центру масового убивства використовувались будівлі місцевого палацу, а також костелу, який функціонує і нині як культова споруда.

Ядром керівного складу табору смерті Кульмгоф (зокрема командир зондеркоманди й перший комендант табору, штурмбанфюрер СС Герберт Ланге (1909–1945)) були німецькі функціонери СС, які брали участь у масштабній програмі убивства душевнохворих, а також людей із вадами фізичного та психічного розвитку (акція «Т-4»). Ця операція передбачала використання практик медичних ін’єкцій для позбавлення життя, а також отруєння газом. Протягом 1939–1941 рр. службовці «Зондеркоманди Кульмгоф» позбавили життя не менше 6219 пацієнтів психіатричних лікарень на території округи. Усі їхні жертви були поляками та німцями.

Убивство газом, а також розстріли (меншою мірою), перетворилися на основні форми тотального знищення єврейського населення вже в таборі. 8 грудня 1941 р. були проведені перші «акції». Табір у Кульмгофі не мав стаціонарних газових камер, натомість тут, як у багатьох центрах акції «Т-4» використовувались спеціально обладнані вантажівки, а отруйною речовиною були вихлопні гази, що подавалися до герметично замкнених кузовів автівок.

Більшість жертв табору були євреями з теренів райхсгау «Варта», а також гетто в Лодзі. У Кульмгофі нацисти убили не менше 5 тис. ромів, які були в’язнями ромського гетто всередині єврейського Лодзинського гетто. У Кульмгофі також було вбито дітей з-під Замостя та з території т. зв. Протекторату Богемії і Моравії, які «не підлягали германізації». Точна кількість жертв цієї групи невідома дотепер.

Від літа 1942 р. в таборі почав діяти крематорій, в якому спалювали тіла жертв (зокрема й тих, що до цього часу закопували у глибоких ровах). Як і в інших таборах смерті, господарські роботи були покладені на єврейські робочі команди, до складу яких входили переважно молоді євреї-чоловіки. У подальшому учасники робочих команд також підлягали безальтернативному вбивству.

На початку квітня 1943 р., коли абсолютна більшість євреїв округи була убита, табір припинив свою діяльність. Було навіть підірвано його крематорій. Утім, за рік – у червні 1944 р. – табір відновив свою діяльність з метою остаточного винищення євреїв-мешканців гетто в Лодзі.

Остання акція масового убивства у таборі смерті Кульмгоф датована 17 січня 1945 р., коли охорона замкнула 47 в’язнів у будівлі одного зі складів, та підпалила її. Загальна ж кількість жертв у таборі Кульмгоф, за різними підрахунками, може сягати 350 тис. осіб.

На відміну від теренів колишніх таборів смерті на Сході Польщі, територія Кульмгофу не постраждала внаслідок діяльності цвинтарних мародерів. Наприкінці 1950-х рр. тут з’явилися перші меморіальні об’єкти, а в 1990 р. було відкрито тематичний Меморіальний музей.