Аушвіц

Після окупації території Польщі восени 1939 р. терени Верхньої Сілезії, зокрема м. Освенцим (нім. Аушвіц) з околицями були включені безпосередньо до території Німеччини.

27 квітня 1940 р. райхсфюрер СС Генріх Гіммлер (1900–1945) видав наказ про створення концентраційного табору в районі цього міста. Організація діяльності каральної установи була покладена на Рудольфа Гьосса (1900–1947) – на той час гауптштурмфюрера СС, який вже мав солідний досвід адміністрування подібними місцями примусу на території Німеччини.

Для інфраструктури майбутнього табору були використані колишні казарми австрійської, а згодом і польської армії. Першими в’язнями (30 осіб) були німецькі кримінальні злочинці, переведені до табору Аушвіц з інших німецьких концтаборів. Їм була відведена роль низової табірної адміністрації – т. зв. капо, до повноважень яких належали: нагляд за іншими в’язнями, дисципліна у таборі та ін. Залишаючись в’язнями, капо отримували низку привілеїв, а також владу карати інших ув’язнених за порушення вимог розпорядку тощо.

Перший ешелон із в’язнями (728 чоловіків) прибув до Аушвіцу 14 червня 1940 р. з м. Тарнов. Із числа цих людей свідками поразки Німеччини у Другій світовій війні було 325 осіб.

У період 1940–1941 рр. (до початку німецько-радянської війни) концтабір Аушвіц (згодом Аушвіц І) розглядався як місце покарання передусім польського населення окупованих територій. За колючий дріт мали потрапляти представники польської інтелігенції, колишні урядовці та ті, хто реально чи потенційно могли слугувати базою підтримки для руху спротиву німецькому окупаційному режиму. У таборі також ув’язнювали кримінальних злочинців.

У березні 1941 р. відбувся перший візит Г. Гіммлера до табору. Під час цього очільник СС поставив завдання розширити табір і передбачити збільшення кількості в’язнів у таборі утричі – з 10 до 30 тис. осіб. У зв’язку із цим розпочався процес примусового виселення населення близьких до табору сіл (зокрема й села Бжезінка (нім. Біркенау)).

Уже після початку війни проти СРСР у табір відправляли й радянських військовополонених. Власне, саме вони були залучені до розширення інфраструктури табору Аушвіц І (зокрема, будівництва першої газової камери), а також від жовтня 1941 р. до створення ще одного відділення табору на території знесеного села Бжезінка – т. зв. Аушвіц ІІ Біркенау. Саме Аушвіц ІІ, попри найменування як «табір для військовополонених», розглядався як один із ключових елементів «остаточного вирішення єврейського питання» – тотального геноциду євреїв Європи.

План будівництва Аушвіц ІІ передбачав спорудження 174 бараків та розміщення в них до 100 тис. в’язнів. Уже під час повномасштабної кампанії зі знищення євреїв на території окупаційного Генерал-Губернаторства (т. зв. акція «Райнгард») на території Аушвіц ІІ було споруджено комплекс із ще чотирьох газових камер і крематоріїв.

У жовтні 1942 р. на території колишнього с. Моновіц було створено табір Аушвіц ІІІ Моновіц. Його в’язні мали слугувати робочою силою для комплексу підприємств хімічної галузі німецького концерну IG Farben (його окремі підприємства здійснювали економічну діяльність до 2012 р.). Загалом же окрім трьох основних таборів – Аушвіц І («материнський», «основний табір»), Аушвіц ІІ Біркенау (табір смерті), Аушвіц ІІІ Моновіц (табір примусової праці), до системи табору Аушвіц входили 6 сільськогосподарських, 28 промислових і 10 допоміжних підтаборів.

Вибудована Р. Гьоссом система управління табором передбачала детальний облік усіх в’язнів. Зокрема, саме в Аушвіці людина не лише перетворювалась на «номер», але й у буквальному сенсі носила його (як татуювання) до кінця життя.

Від серпня 1944 р., через наближення лінії фронту до Освенцима, адміністрація Аушвіцу розпочала підготовку до ліквідації табору. Паралельно із цим у Аушвіці ІІ відбувалася одна з найбільших операцій масового убивства євреїв, жертвами якої стали переважно жителі Угорщини.

На думку дослідників, за весь період діяльності табору Аушвіц у ньому було вбито не менше 1,3 млн людей. Абсолютну більшість жертв (1,1 млн) становили євреї. До найбільших груп жертв належали: поляки (близько 150 тис.), роми (23 тис.), радянські військовополонені (не менше 10 тис.) та ін.

Ще одним промовистим фактом є те, що 80% людей, які потрапляли до табору Аушвіц ІІ, так і не отримали статус в’язня (тобто, не були обліковані). Це означає, що вони були вбиті у день їхнього прибуття до табору. Іноді період перебування на території цієї «фабрики смерті» міг тривати лише кілька годин.

Не можна говорити про те, що світ не знав про жахіття Аушвіцу. Польське підпілля через своїх агентів, які перебували на території табору, неодноразово повідомляли уряди країн Антигітлерівської коаліції про це місце. Восени 1944 р. одне з найбільших єврейських об’єднань – Світовий єврейський конгрес – звернувся до Державного департаменту США з проханням невідкладного бомбардування Аушвіцу та припинення його функціонування. Проте єдиним випадком подібної військової операції став наліт американських ВПС 13 вересня 1944 р. на територію табору Аушвіц ІІІ. Утім, навіть цей поодинокий епізод, був продиктований передусім прагненням нанести шкоду військово-промисловій інфраструктурі Німеччини, а не бажанням знищити місце терору і геноциду.

Історія Аушвіцу має достатньо великий перелік акцій спротиву нацистському примусу й терору. Якщо говорити про масові вияви непокори, то, передусім, варто згадати про опір знищенню в’язнів ромського табору (у ніч з 2 на 3 серпня 1944 р.), а також повстання в’язнів-членів зондеркоманд (7 жовтня 1944 р.), які обслуговували газові камери й крематорії. На момент повстання до складу цих команд входило понад 650 в’язнів. Майже беззбройним людям вдалося знищити один із крематоріїв і трьох есесівців. Попри те, що шансів на порятунок майже не було, повстання, участь в якому брали чоловіки й жінки, продемонструвало силу людського духу та гідності.

Від 18 січня 1945 р. адміністрація Аушвіцу розпочала «евакуацію» в’язнів на Захід. На практиці вона перетворилася на «марш смерті», під час якого загинуло до 15 тис. людей.

20 січня того ж року нацисти підірвали газові камери і крематорії, що на той час ще залишалися неушкодженими. У таборі усе ще перебувало близько 7 тис. осіб, чий стан здоров’я унеможливив їхнє пересування на Захід.

27 січня 1945 р. підрозділи окремого стрілецького батальйону 100-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту Червоної армії взяли під контроль терени найбільшої «фабрики смерті» на території окупованої Польщі. Достатньо символічним було й те, що командував цим батальйоном представник єврейського народу – майор Анатолій Шапіро (1913–2005), уродженець м. Костянтиноград (нині Берестин) Харківської обл.

Протягом 1945–1946 рр. радянські спецслужби використовували територію Аушвіцу як місце діяльності фільтраційних таборів вже для військовополонених-німців. А вже в 1947 р. було ухвалено рішення про створення на території колишнього місця смерті державного музею. Нині Державний музей Аушвіц-Біркенау є не лише одним із наймасштабніших музейних об’єктів, який щороку відвідують сотні тисяч людей, але й потужним і впливовим міжнародним освітнім центром, у фокусі якого історія Голокосту, німецького тоталітаризму та події Другої світової війни.

Прикметно, що від 2006 р. більшість країн світу (зокрема й Україна) вшановує Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту саме 27 січня – у день звільнення в’язнів нацистського табору Аушвіц.