Белжець

Історія табору смерті Белжець поблизу однойменного села, що нині розташовується на відстані 16 км від сучасного українсько-польського кордону, бере свій початок із весни 1940 р. У цей час поблизу с. Белжець нацистською окупаційною адміністрацією було створено табір примусової праці, в якому були ув’язнені євреї та роми з теренів колишнього Люблінського воєводства. З-посеред інших робіт, в’язні табору використовувались як безкоштовна робоча сила для будівництва протитанкового рову на тодішньому німецько-радянському кордоні.

Уже в період німецько-радянської війни в жовтні 1941 р. у середовищі СС обговорювалося створення спеціального табору для євреїв, який мав виконувати передовсім функції центру масового убивства. З-посеред інших варіантів було обрано саме Белжець. На думку дослідників, на цей вибір вплинули кілька факторів: по-перше, місцевість – розташування на межі трьох дистриктів окупаційного Генерал-Губернаторства – «Галичина», «Краків» і «Люблін»; по-друге, Белжець мав зручну транспортну інфраструктуру, адже розташовувався на залізничній лінії Варшава–Люблін–Львів; по-третє, географічна близькість майбутнього табору до колишнього радянського кордону могла бути використана для камуфлювання призначення табору від мешканців гетто, приречених на відправку до нього. Нацисти подавали інформацію про нього не як місце вбивства, а як транзитний пункт для подальшого «переселення на Схід у табори примусової праці».

Від 1 листопада 1941 р. розпочалися будівельні роботи. Першим комендантом табору став оберштурмфюрер СС Крістіан Вірт (1885–1944), який обіймав цю посаду до серпня 1942 р. Від 1939 р. він керував осередком, що брав участь у програмі убивства душевнохворих та людей із вадами психічного чи фізичного розвитку (акція «Т-4»).

Ще на етапі будівництва К. Вірт та службовці СС, залучені до організації майбутнього центру знищення, планували використання технології вбивства газом як головний метод геноциду. Одночасно з розбудовою табірної інфраструктури велася підготовка місць для поховання тіл майбутніх жертв. Для копання ровів були залучені зокрема й вахмани – охоронці табору. Переважно вони були колишніми радянськими військовополоненими (зокрема й українцями), які погодились на співпрацю з нацистами і пройшли спеціалізовану підготовку в навчальному таборі Травники, що розташовувався поблизу, на теренах Люблінщини. Постійна команда СС, яка складалася з німців і австрійців, становила близько 20 осіб.

Як центр масового убивства Белжець почав функціонувати 17 березня 1942 р., коли до табору прийшли два ешелони з євреями (один – з гетто Любліна, інший – з гетто Львова). Загалом протягом першого місяця в Белжеці було вбито понад 26 тис. євреїв (зокрема з теренів т. зв. дистрикту «Галичина»).

У період акції «Райнгард» (березень–серпень 1942 р.) майже щодня до табору приходило від 1 до 3 ешелонів з євреями. З наростанням темпів масового убивства, кількість людей у потягах зростала та досягала в середньому 4,5 тис. осіб на ешелон. Трагічним «рекордом» відзначений день 10 вересня 1942 р., коли до Белжеця прибув ешелон з Коломиї, в якому було близько 8,2 тис. осіб.

Нацисти намагалися унеможливити поширення інформації про Белжець як місце тотального убивства. Так, наприклад, військовослужбовцям, які охороняли ешелони, що прямували до Белжеця, було суворо заборонено входити на територію табору.

Тим не менше, у середовищі мешканців гетто ширилося занепокоєння долею людей, які виїхали у невідомість. Від літа 1942 р. для більшості євреїв стало очевидно, що відправлення ешелоном до Белжеця означало смерть. Саме тому сотні людей, ризикуючи бути вбитими чи покаліченими, намагалися вибратися на ходу з вагонів, що везли їх до табору смерті. На жаль, для більшості з них ці спроби були невдалими, адже окрім охорони ешелонів на них чекала небезпека з боку окремих осіб та цілих груп «звичайних людей» із числа неєврейського населення. Поляки та українці, відверто полювали за євреями-втікачами з метою пограбування, шантажу, зґвалтування тощо:

«Поля, що розкинулися вздовж траси після проходження ешелону були усіяні трупами. Ті ж, кому вдалося вискочити неушкодженими, або легкопораненими, мали дістатися якогось єврейського скупчення. Але це не було простою справою, зважаючи на українське населення, яке не лише не допомагало, але навпаки – убивало або віддавало у руки міліції».

[Зі свідчень д-ра Гроссбарда, єврея, який під час нацистської окупації
перебував у гетто сел. Куликів (нині Львівський р-н Львівської обл.)].

Не можна нехтувати й тим фактом, що частина населення сіл, що розташовувалися поблизу табору Белжець, використовувала трагічні обставини, в яких опинилися євреї з метою власного збагачення. Зокрема, вимінюючи коштовності у людей, які кілька діб могли бути замкненими у вагонах на станції Белжець, страждаючи від голоду і спраги.

Із частини євреїв (передовсім молодих, здорових на вигляд чоловіків), які потрапили до табору, нацисти сформували робочі команди, які мали сортувати майно убитих у газових камерах, виконувати різноманітні господарські роботи у таборі тощо. Кількість таких команд коливалася від кількох десятків до майже 500. Утім, подібно до інших євреїв, які потрапили до табору, вони також були приречені на винищення.

Останній ешелон до Белжеця прибув 11 грудня 1942 р. Ще пізньої осені нацисти та їхні поплічники розпочали заходи з приховування слідів своїх страшних злочинів – ексгумації та спалення тіл. У червні 1943 р. табір остаточно припинив свою діяльність. Його будівлі було знищено, на місцях масових поховань – висаджені дерева. Євреїв із робочих команд та частину майна з Белжеця було перевезено до таборів смерті Собібор і Майданек.

Загалом у Белжеці було вбито близько 450 тис. людей. Абсолютну більшість з них становили євреї. Також у таборі були убиті близько 1,5 тис. поляків (зокрема й ті, хто надавав допомогу євреям), а також роми, кількість яких дотепер невідома.

Зафіксовано менше десятка випадків вдалих втеч із табору. Масштаби злочину, вчиненого в Белжеці знайшли своє відображення у відомому «Рапорті» зв’язкового польського підпілля Яна Карського (1914–2000). Завдяки цьому документу вже у грудні 1942 р. інформація про цю «фабрику смерті» стала відома у Великій Британії та США.

Дослідники вказують, що Белжець був єдиним з-посеред інших таборів смерті, де не було зафіксовано спроб організованого збройного опору. Утім, саме робітники-євреї з Белжеця після прибуття до Собібора вчинили акт непокори, відмовившись йти до газових камер. Попри те, що охорона табору розстріляла їх, для багатьох в’язнів у Собіборі дії в’язнів Белжеця стали початком підготовки до повстання, яке вибухнуло в жовтні 1943 р.

Проте у повоєнні роки пам’ять жертв Белжеця стала об’єктом плюндрування. Впритул до початку 1950-х рр. органами польської держбезпеки фіксувалися випадки, коли групи польського населення розкопували терени табору з метою пошуку «єврейського золота і коштовностей». У тогочасному лексиконі навіть з’явився вираз на означення цих людей – «цвинтарні гієни». Поодинокі спроби припинити профанацію місця загибелі сотень тисяч людей у кращому випадку наштовхувались на байдужість, у гіршому – призводили до відвертого насилля. Так, у 1945 р. в околицях Белжеця місцевими селянами-копачами було вбито Шмуеля Пельца – голову Єврейського комітету в поблизькому містечку Томашів-Любельський, який намагався зупинити знущання над пам’яттю загиблих.

Лише в 1963 р. на території колишнього табору смерті було встановлено перший меморіальний об’єкт – мавзолей-куб, в який помістили кістки жертв нацистського геноциду, зібрані на терені. Проте станом на початок 1990-х рр. Белжець продовжував залишатися «забутим» у порівнянні з меморіалізацією трагедій інших таборів смерті. Унаслідок польсько-американської співпраці наприкінці ХХ ст. було проведено масштабне археологічне дослідження теренів табору, зокрема виявлені раніше незнані місця масових поховань, а від 2004 р. на території Белжеця функціонує Музей – Місце пам’яті (відділення Державного музею Майданек).