Янівський концтабір

Напередодні нацистської окупації Львова в місті проживали за найменшими підрахунками близько 160 тис. євреїв. Гітлерівці від перших днів продемонстрували виразно негативне ставлення до єврейського населення та спровокували антиєврейські погроми наприкінці червня – на початку липня 1941 р.

Згодом, подібно до інших населених пунктів окупаційного Генерал-Губернаторства, у дистрикті «Галичина», центром якого був Львів, окупанти запровадили серію дискримінаційних та обмежувальних заходів, спрямованих проти євреїв: від обов’язку носіння пов’язки із шестикутною зіркою до створення окремої міської дільниці (гетто), куди мали переселитися всі євреї.

Так само як українці та поляки, євреї були залучені до примусового виконання різного роду робіт для німецьких відомств, а також приватних підприємств. Щоправда, на відміну від інших, євреї не мали жодної можливості уникнути німецьких повинностей, а за найменший (навіть уявний) непослух їм загрожувала смерть.

У серпні 1941 р. на західних околицях Львова на вул. Янівській, 132–134 були розміщені майстерні для ремонту німецької військової техніки (філія Німецької фабрики спорядження (Deutsche Ausrüstungswerke – DAW)). Приблизно 300–500 працівників були залучені до робіт у цих майстернях. Після тривалого робочого дня люди отримували харчовий пайок, а на ніч поверталися додому. В останні дні жовтня того ж року керівник майстерень – на той момент оберштурмфюрер СС Фріц Ґебауер (1906–1979) віддав наказ про постійне перебування робочих бригад на території підприємства. А 1 листопада 1941 р. було оголошено про створення табору примусової праці із включенням до його структури вказаних ремонтних майстерень. Фактично цей день можна вважати початком функціонування Янівського табору. У подальшому за огорожею цієї каральної установи нацисти та їхні поплічники забрали життя від 80 до 200 тис. осіб.

Попри свою назву («табір примусової праці») Янівський табір у різні періоди своєї діяльності поєднував функції: пересильного табору (березень–листопад 1942 р., під час сумнозвісної акції «Райнгард»), центру знищення і, власне, табору примусової праці.

У травні 1942 р. розпочалося розширення табору, а його місткість від кількасот осіб була збільшена до 10 тис. Важливу роль у масштабуванні табору відігравав заступник коменданта Ґустав Вільгаус (1910–1945), який від липня того ж року заступив після Ф. Ґебауера на посаду коменданта.

У складі адміністрації табору були близько 15 офіцерів СС, підлеглих комендантові та від 60 до 80 охоронців (вахманів). До різноманітних завдань, пов’язаних із наглядом за в’язнями табору були залучені підрозділи Української поліції, Єврейської служби порядку (т. зв. Єврейська міліція) тощо. Від 1942 р., як і в більшості таборів смерті, значну частину вахманів становили колишні радянські військовополонені, які пройшли курс підготовки у навчальному таборі Травники.

Станом на середину 1942 р. Янівський табір мав достатньо розвинену інфраструктуру. Для проживання в’язнів ними ж самими було побудовано 9 (іноді вказують 13) бараків. Щодня робочі команди табору виходили на роботу в майстерні на території табору і за його межі – на т. зв. арійську частину Львова. Приблизно щотижня в таборі відбувалися заплановані й імпровізовані «селекції» в’язнів: ті, хто на думку адміністрації, не могли працювати – підлягали знищенню.

Більшість в’язнів у таборі були євреями. Збільшення їхньої кількості було пов’язано з антиєврейськими «акціями» у березні, серпні та листопаді 1942 р. – під час масштабної операції з винищення євреїв Польщі. Так, наприклад, під час серпневої «акції», яка відбувалася за безпосередньої присутності райхсфюрера СС Генріха Гіммлера, було ув’язнено, а згодом відправлено до табору смерті Белжець від 55 до 60 тис. євреїв Львова.

У таборі відбувалися як поодинокі вбивства, так і сплановані групові розстріли. Роль місця смерті виконували т. зв. Піски – яр на Кортумовій горі поблизу Янівського концтабору. З-посеред інших в’язнів у Пісках були позбавлені життя французькі й голландські військовополонені. Уже після вигнання нацистів радянська Надзвичайна державна комісія встановила на території табору, а також його околиць місця 60 масових поховань.

Від 1943 р. в Янівському таборі відбувалися заходи т. зв. операції «1005». Її головною метою було приховати масштаби нацистських злочинів проти цивільного населення – передусім сліди геноциду євреїв.

Влітку 1942 р. в Янівському концтаборі за ініціативи заступника другого коменданта табору унтерштурмфюрера Ріхарда Рокіти був створений оркестр із числа в’язнів, який у різний період нараховував від 30 до 60 осіб. Це були професійні музиканти і композитори Львівської консерваторії. Під час убивства в’язнів у таборі оркестр грав, аби заглушити звуки пострілів і стогони поранених людей. Дослідникам вдалося встановити, що очолював цей оркестр диригент, композитор і скрипаль Львівської консерваторії та оперного театру Леопольд Штрікс. До складу оркестру входили: Яків Мунд (перша скрипка), Фогель (гобой), Зигмунт Шац (скрипка), Марек Ізидор Бауер, Йозеф Герман, Едвард Штайнбергер (піаніно), Лео Шафф, Мацей Штрікс, Ледерман, Артур Голд та інші. Пізніше оркестр спіткала така ж доля, як і тих, кому він грав, проводжаючи в останню дорогу – усі музиканти були розстріляні на очах в оркестрантів. Останнім нацисти розстріляли Леопольда Штрікса.

Від січня 1944 р. Янівський табір був включений до системи табору смерті Майданек (т. зв. підтабір). У квітні 1944 р. Янівський табір був частково знищений внаслідок радянських бомбардувань. У зв’язку з наближенням лінії фронту 19 липня 1944 р. його було ліквідовано, а в’язнів переміщено до табірних установ на заході (зокрема до табору Плашув неподалік від Кракова та ін.).

У повоєнний час території, де розміщувався Янівський табір використовувалися для потреб пенітенціарної системи. Зокрема нині там функціонує Личаківська виправна колонія № 30.

КАТИ ЯНІВСЬКОГО КОНЦТАБОРУ

Фріц Ґоттгард Ґебауер (Fritz Gotthard Gebauer) (1906–1979) – перший комендант Янівського табору із жовтня 1941 до липня 1942 р. Народився в Берліні. За професією механік, член СС (Schutzstaffel) з 1931 р. У січні 1935 р. отримав звання унтерштурмфюрера, за кілька днів – оберштурмфюрера, а до початку німецько-радянської війни – гаупштурмфюрера СС. Активно займався спортом, і в 1938 р. нагороджений Спортивною відзнакою в бронзі. Із створенням філії Німецької фабрики спорядження, фактично стає її очільником із червня 1941 до травня 1944 р. У 1960 р. Ґебауер втік до Західної Німеччини і лише в червні 1971 р. був засуджений до довічного ув’язнення. Помер у в’язниці.

Ґустав Вільгаус (Gustav Willhaus) (1910–1945) – другий комендант Янівського табору з липня 1942 до червня 1943 р. Народився в м. Форбах у Лотарингії в родині кельнера. За фахом будівельний слюсар, член НСДАП від літа 1932 р. У 1935 р. був господарським директором нацистського часопису «Westmark» у Саарбрюкені. З листопада 1941 р. – унтерштурмфюрер СС у відділі управління і господарства Головного управління СС. У березні 1942 р. переведений до м. Лемберг (Львів), де очолив підприємство DAW і спочатку відповідав за розміщення єврейських примусових робітників у фірмі. У липні 1943 р. призначений у 13-ту дивізію Ваффен-СС (хорватську добровольчу дивізію), пізніше входив і до інших частин СС. Особисто брав участь у вбивстві і катуванні в’язнів, а також організації депортації львівських євреїв до табору смерті Белжець. У листопаді 1944 р. отримав звання оберштумфюрера СС, у березні 1945 р. загинув у бою під Штайнфішбахом (Steinfischbach).

Ріхард Рокіта (Richard Rokita) (1894–1976) – заступник коменданта Ґ. Вільгауса у липні–грудні 1942 р. і референт єврейських справ у штабі керівника СС і поліції у м. Лемберг (Львів). Народився в Ашерслебені під Магдебургом. Ветеран Першої світової війни. У 1919–1921 рр. як професійний музикант грав у кінотеатрах під час демонстрацій німого кіно. У грудні 1921 р. виїхав до Польщі, де працював скрипалем у кафетеріях. З моменту зарахування до СС (1932 р.) призначений керівником музичного підрозділу у 42-й воєнізованій частині СС. Від кінця 1939 р. служив в окупаційних політичних структурах у м. Острово (Польща). Згодом був інструктором з підготовки допоміжної охорони СС в концтаборі у Травниках. Від лютого 1942 р. – унтерштурмфюрер СС. Наприкінці 1942 р. очолив табір примусової праці у Тернополі. Після війни до 1956 р. жив Гамбурзі під фальшивим ім’ям. Заарештований у 1960 р., але 1968 р. визнаний неосудним.

Вернер Фрідрих Ернст Варцок (Werner Friedrich Ernst Warzok) (1903–?) – третій і останній комендант Янівського табору з липня до листопада 1943 р. Народився в містечку поблизу Познані. Здобув фах каменяра і переїхав до Берліна. Після вступу в НСДАП (липень 1931 р.) невдовзі був зарахований до лав СС, у 1937 р. отримав звання унтерштурмфюрера СС, а в 1939 р. – оберштурмфюрера. До початку Другої світової війни служив у поліцейському полку в Берліні та Варшаві. У 1941 р. був зарахований у штаб керівництва СС і поліції дистрикту «Галичина». До призначення на посаду коменданта Янівського табору вже мав досвід керування кількома трудовими таборами поблизу м. Золочів. Відрізнявся винятковою жорстокістю у катуванні в’язнів табору, брав безпосередню участь у їхньому вбивстві. У березні 1945 р. служив у концтаборі Ноєнгамме поблизу Гамбурга (Німеччина). Після закінчення війни втік до Єгипту і так і не був притягнутий до відповідальності за скоєні злочини.

ОРКЕСТРАНТИ З ЯНІВСЬКОГО КОНЦТАБОРУ

Якуб Мунд (Jakub Mund) (1905 – після 1942) – скрипаль. Уродженець м. Стрий (нині Львівська обл.). Саме в рідному місті здобував перші ази гри на скрипці. У подальшому навчався в Консерваторії Польського музичного товариства (нині Львівська національна музична академія Миколи Лисенка). Професійну музичну кар’єру розпочав як скрипаль, а згодом – концертмейстер Львівської філармонії. Одночасно із цим Я. Мунд – учасник Смичкового квартету Міжнародного товариства сучасної музики у Львові. Від 1932 р. – диригент музичних Міських театрів. У 1934 р. – музичний керівник Львівської філармонії, з 1936 р. – диригент оркестру Львівської філармонії. Цього ж року здобув звання професора, а також обійняв посаду диригента Львівської консерваторії імені Кароля Шимановського. У 1939–1941 рр. – диригент Державного театру опери і балету у Львові. Убитий у Янівському концтаборі.

Зигмунт Шац (Zygmunt Schatz) (1899 – після 1942) – скрипаль. Уродженець м. Кам’янка-Струмилова (нині м. Кам’янка-Бузька Львівської обл.). У 1916 р. закінчив Консерваторію Польського музичного товариства (нині Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка), а у 1923 р. – Музичну академію у Відні. Виступав із концертами в Австрії, Німеччині, Італії, Угорщині, Румунії та Чехословаччині. Після повернення до Львова у 1927 р. керував оркестром готелю «Жорж». Наприкінці 1930-х рр. записи його сольних концертів регулярно лунали на хвилях Польського Радіо. Убитий в Янівському концтаборі.

Леопольд Штрікс (Leopold Striks) (? – після 1942) – скрипаль, композитор, диригент. Учасник джазового оркестру Кароля Аустерліца у Львові, Катовіцах і Зокопанем. Пізніше зорганізував власний джазовий оркестр у Львові. Л. Штрікс – учасник численних концертів, організованих Єврейським театром у Львові, а також автор музики до першого у Польщі звукового анімованого фільму «Пригоди Пука» («Іграшки Пука») (реж. – Ян Ярош, 1931 р.). Батько відомого львівського піаніста Мацея Штрікса (Maciej Striks) (1922 – після 1942). Леопольд та Мацей Штрікси були вбиті в Янівському концтаборі.